Logo
Версія для друку
Військовополонені: заручники права та політики
Станіслав Івасик, експерт "Юридичної сотні"Фото: Українська правда.
Станіслав Івасик, експерт "Юридичної сотні"

Політико-правове рішення називати конфлікт на Сході України "антитерористичною операцією, яка проходить в умовах особливого періоду", призвело до термінологічного хаосу, який має негативні наслідки як для окремих військовослужбовців, так і для обороноздатності держави в цілому. Основною проблемою є визначення правового статусу учасників конфлікту. Особливо гостро це простежується у контексті осіб, які потрапили в полон.

Які термінологічні поняття застосовувати щодо них? 

На які правові гарантії можуть розраховувати їхні родини? 

Яка доля чекає на колишніх полонених після повернення додому?

На жодне з цих питань за більш ніж два роки війни під назвою АТО відповіді так і не знайшлось.

Міжнародне право проти антитерористичної операції

Незважаючи на широке застосування в національних ЗМІ, терміну "військовополонений" уникають ОБСЄ, Міжнародний Комітет Червоного Хреста та низка інших міжнародних спостерігачів.

Вони обирають більш нейтральні, але менш чіткі словосполучення на кшталт "особи, які перебувають в примусовому утриманні невідомих збройних формувань" або ще більш абстрактне поняття – "утриманці". Логіка таких обтяжливих лексичних нововведень ґрунтується на вимогах дотримання нейтральної, неупередженої позиції представниками міжнародних місій.

У той же час норми міжнародного гуманітарного права досить чіткі у підходах до визначення статусу військовополонених. Так, 4-та стаття Третьої Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 року визначає, що військовополоненими вважаються особи, які потрапили в полон до супротивника й належать до:

1) особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною цих збройних сил;

2) членів інших ополчень та добровольчих загонів, зокрема членів організованих рухів опору, які належать до однієї зі сторін конфлікту й діють на своїй території або за її межами, навіть якщо цю територію окуповано, за умови, що ці ополчення або добровольчі загони, зокрема організовані рухи опору, відповідають таким умовам: 
a) ними командує особа, яка відповідає за своїх підлеглих; 
b) вони мають постійний відмітний знак, добре розпізнаваний на відстані; 
c) вони носять зброю відкрито; 
d) вони здійснюють свої операції згідно із законами та звичаями війни.

Отже, норми МГП допускають застосування терміну "військовополонений" – як до військовослужбовців ЗСУ та інших силових відомств, задіяних в АТО, так і до добровольців та іноземців, які потрапили в полон.

2-га стаття Третьої Женевської Конвенції визначає, що дана Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо стан війни не визнаний однією з них.

Частина друга статті 2 Третьої Женевської Конвенції визначає, що дана Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової або повної окупації території Високої Договірної Сторони, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір.

Таким чином, Конвенція поширюється на військові конфлікти, навіть якщо стан війни юридично не оголошено. Як це наразі відбувається на території України.

Про те, що наша держава визнає себе стороною міжнародного збройного конфлікту, свідчить ціла низка нормативно-правових актів та політичних заяв вищого керівництва держави.

Так, на початку 2015 року парламент прийняв постанову №129-VIII "Про Звернення ВРУ до ООН, Європейського Парламенту, ПАРЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором" – у якій визнала себе об'єктом воєнної агресії, а Російську Федерацію – державою-агресором.

Пізніше у цьому ж році Рада прийняла іншу постанову – від 21 травня 2015 року№462-VIII "Про Заяву ВРУ "Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод" – у зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації та окупацією частини території нашої держави.

Окупація Криму була визнана законом "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України".

Постанови Верховної Ради від 17 березня 2015 року №252-VIII і №254-VIIIаналогічно встановили факт окупації частини Донецької та Луганської областей.

Військовополонені: права та відповідальність

Згідно Третьої Женевської Конвенції військовополоненим гарантується певний перелік прав.

Зокрема, держава, яка утримує військовополонених, несе відповідальність за збереження їхнього життя та здоров'я, зобов'язана поводитись із полоненими гуманно, не застосовуючи катування чи психологічний вплив, надавати безоплатну медичну допомогу тощо.

Отже, поширення статусу військовополоненого на наших військових, які утримуються противником, зможе покращити їх правове становище.

Крім того, визнання дії МГП у конфлікті на Сході дасть Україні й інший козир –можливість притягнення Росії до відповідальності за незаконне поводження з полоненими. Адже саме на Росію, як на учасницю конфлікту, а не на міфічні "ДНР-ЛНР", правовий статус яких не визначено, покладається обов'язок гарантувати військовополоненим вище описані права.

До відповідальності можна буде притягнути й окремих громадян Російської Федерації.

Статті 6-8 Кримінального кодексу визначають, що кримінальній відповідальності у нашій державі, крім громадян, підлягають також іноземці, а статтею 434 передбачено покарання за погане поводження з військовополоненими у вигляді позбавлення волі на строк до трьох років.

Проте, очевидно, що Росія сама ніколи не визнає своєї участі у неоголошеній війні.

А уникаючи терміну "військовополонені", міжнародна спільнота та українська влада ще більше унеможливлює покарання РФ за незаконне поводження з полоненими.

Визнання Росії відповідальною за дотримання норм Женевських Конвенцій дозволить колишнім військовополоненим, права яких було порушено, звернутися до суду, у тому числі ЄСПЛ – з позовами проти РФ та отримати належну компенсацію за завдану шкоду.

На жаль, на сьогодні, такі особи можуть судитись лише проти України, яка не забезпечила їх право на свободу відповідно до статті 5 Європейської конвенції з прав людини.

Варто зауважити, що застосування норм міжнародного гуманітарного права посилить і зобов'язання України, яка повинна надати статус військовополоненого учасникам незаконних збройних формувань, які перебувають в українському полоні, та забезпечувати їм відповідний рівень захисту.

Втім, це не означає, що громадяни України, які перейшли на сторону противника, зможуть уникнути покарання. Адже відповідно до Третьої Женевської Конвенції статус військовополоненого поширюється тільки на громадян іноземної держави. А власних громадян держава має повне право – і навіть обов'язок – притягнути до кримінальної відповідальності за злочини проти основ національної безпеки.

З іншого боку, якщо виходити з того, що під час проведення антитерористичної операції немає "військовополонених", а можуть бути лише "заручники терористів", визначені у статті 1 закону "Про боротьбу з тероризмом" – Україна мала б притягувати терористів, що утримують заручників, до відповідальності за статтею 147 Кримінального кодексу.

Доволі просте рішення, на перший погляд.

Але за весь час проведення АТО жоден учасник так званих "ДНР"/"ЛНР" притягнутий до відповідальності не був.

Воно й не дивно. Адже ані "ДНР", ані "ЛНР" так і не були юридично визнані терористичними організаціями в порядку, встановленому 24-ю статтею закону України "Про боротьбу з тероризмом". Відповідно, з юридичної точки зору можуть виникнути сумніви, що особа утримувалась саме "терористами".

Тому єдиним способом виходу із правової невизначеності є закріплення дії норм міжнародного гуманітарного права, що дозволить нарешті притягнути винних осіб до відповідальності.

Окремо варто зауважити кілька слів про цивільних заручників.

На сьогоднішній день їх статус ще менш визначений, ніж у військовослужбовців. Законодавством не передбачено для таких осіб жодних прав і гарантій.

Проте, якби було визнано дію Женевських конвенцій у російсько-українській війні, то утримання цивільних осіб в полоні автоматично вважалося б порушенням Конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року (Четверта Женевська Конвенція).

Однак, якщо ми говоримо про терористичну діяльність, то про ніяку відповідальність Росії за утримування цивільних не може йти мови – захоплення заручників є кримінальним правопорушенням, за яке покарання несуть конкретні особи, визнані терористами. А не держава загалом.

Соціальний захист військовополонених

Поширення статусу військовополоненого на громадян України, які утримуються незаконними збройними формуваннями – не здатне само собою вирішити всі проблеми таких осіб.

На сьогодні, українське законодавство не забезпечує навіть базових потреб колишніх полонених.

Зокрема, не існує ніяких програм медичної та психологічної реабілітації людей, які пережили жахіття полону. Крім того, після повернення додому, такі особи дуже часто зустрічаються з тим, що їх звільнено з роботи, а банком нараховано колосальні відсотки за взятим раніше кредитом.

У цій ситуації українське законодавство повинно забезпечити механізми надання належної підтримки членам сімей військовополонених та особам, які були звільнені з полону.

Вирішити це завдання можна було б двома способами: 
1) прийнявши окремий закон "Про статус військовополонених, гарантії їх соціального статусу";
2) або внести відповідні зміни до вже існуючої законодавчої бази.

У першому варіанті, новий закон дублюватиме існуючі норми МГП та гарантії соціальної підтримки, передбаченої законом "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Крім того, положення законопроекту буде складно сформулювати достатньо вузько, щоб вони не поширювалися на бійців незаконних збройних формувань. Відповідно, виникає ризик, що в майбутньому зрадники України матимуть аналогічні статуси і користуватимуться тим же набором пільг, що й захисники нашої держави.

Тож другий варіант доцільніший – внести зміни до закону "Про статус ветеранів" та інших нормативно-правових актів, якими передбачити статус учасника війни для військовополонених.

Крім того, необхідно розробити державні цільові програми щодо реабілітації та надання психологічної допомоги колишнім полоненим. Перевагами цільових програм над механічним прийняттям нових законів є те, що відповідно до Закону України "Про державні цільові програми", такі програми втілюються поетапно, за ними закріплюються відповідальні органи влади і у державному бюджеті кожного року закладаються кошти на їх виконання.

Як розв'язати Гордіїв вузол?

Отже, проблеми дві: визнання статусу військовополоненого та забезпечення належного рівня прав та соціальної підтримки особам, які побували в полоні.

Приймаючи рішення, який термін вживати, "заручник" чи "військовополонений", варто пам'ятати про наслідки.

Адже конфлікт на Сході України – це гібридна війна, а у гібридній війні найбільше значення мають слова.

Тому Україна, будучи державою-учасницею всіх Женевських конвенцій, повиннапередбачати відповідні статуси для всіх учасників збройних конфліктів на її території чи за її участю, а також наполягати на дотриманні міжнародного права всіма сторонами конфлікту та міжнародними спостерігачами.

Іншою проблемою є забезпечення колишніх полонених належним рівнем соціального захисту.

Переживши муки полону, особа після повернення до мирного життя не повинна страждати від безправ'я та соціальних негараздів. Критично необхідним є внесення змін до діючого законодавства та розробка державних цільових програм, направлених на реінтеграцію у мирне життя осіб, звільнених з полону.

Вирішення цих двох проблем здатне звільнити військовополонених з подвійного полону: з неволі, в яку їх було запроторено ворогом, та із полону, штучно створеного їх невизначеним правовим становищем і політичною нерішучістю.

Template Design © Joomla Templates | GavickPro. All rights reserved.