GK News 2 - шаблон joomlaВидео
md
Вхід
  • Українська(UA)
  • English (UK)
  • Русский(RU)
Оновлено 6:36 AM, лист. 17, 2017
Стрічка:
Служба безпеки України та права людини
Служба безпеки України та права людиниФото: slovoidilo.ua

1. Деякі загальні проблеми

Сьогодні Служба безпеки України (СБУ) є одночасно спецслужбою та правоохоронним органом. Ніде в цивілізованому світі спецслужба не веде правоохоронну діяльність, її призначення – збір інформації в межах компетенції, визначеної законом.

Згідно з ч.1 статті 1 Закону про СБУ «Служба безпеки України – державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України». Значна частина підрозділів СБУ виконує правоохоронні функції, пов’язані із захистом національної безпеки, боротьбою з тероризмом, з корупцією, організованою злочинністю, контрабандою, продажом наркотиків, економічними злочинами. Зазначені повноваження фактично дублюють функції інших правоохоронних органів.

Цього дуалізму треба позбавлятися, тобто позбавити СБУ повноважень щодо дізнання, слідства та інших правоохоронних повноважень у вказаних вище сферах. Для цього необхідно внести зміни до Кримінального процесуального кодексу України, Закону «Про Службу безпеки України», Закону «Про загальну структуру і чисельність Служби безпеки України», Закону «Про засади запобігання і протидії корупції» та інші.

Слід зауважити, що реформування СБУ в 2008-2009 роках планувалося саме в напрямку руху цього кентавру до сучасної спецслужби. Правовою основою для змін СБУ були Концепція реформування Служби безпеки України та Комплексна цільова програма реформування Служби безпеки України, схвалені рішеннями Ради національної безпеки і оборони України, і введені в дію Указами Президента України від 20 березня 2008 року та від 20 березня 2009 відповідно. Але після президентських виборів 2010 року ці документи були відкинуті, а був ухвалений закон 2592-VI від 7 жовтня 2010 року. Цей Закон був покликаний привести у відповідність до Конституції зразка 1996 року низку законів після ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року, і зокрема до закону про СБУ.

Розглянемо ці зміни. Друга частина статті 1 Закону про СБУ проголошувала, що «Служба Безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України». За Законом №2592-VI редакція ч.2 статті 1 виглядає таким чином: «Служба Безпеки України підпорядкована Президенту України». Контроль ВРУ за діяльністю СБУ вже навіть не декларується.

Голова СБУ та його заступники призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом вже без будь-якої участі Верховної Ради (ч. 2 та ч.3 статті 13 Закону про СБУ в редакції Закону №2592- VI). Те ж саме стосується колегії СБУ: ч.3 статті 14 викладена тепер в такій редакції: «До складу колегії входять Голова Служби безпеки України, його заступники та інші особи, крім народних депутатів України, призначені Президентом України. Перебування членів колегії в партіях, рухах, інших громадських об’єднаннях, що мають політичні цілі, відповідно до статті 6 цього Закону зупиняється». Начальники підрозділів Центрального управління СБУ тепер також призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом за поданням Голови СБУ (ч.1 статті 15 Закону про СБУ).

П.16 статті 24 «Обов’язки Служби безпеки України» із змінами згідно з Законом №2592-VI тепер накладає на СБУ зобов’язання «виконувати за дорученням Президента України інші завдання, безпосередньо спрямовані на забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави». Які саме «інші завдання» – не уточняється. Зауважимо, що формулювання «інші дії», «інші завдання», «в інших випадках» після перерахування законних підстав дозволяють розширити межи втручання державного органу в ту чи іншу сферу і створюють загрозу порушення прав людини.

Закон №2592-VI від 7 жовтня 2010 року великою мірою вихолостив зміст статті 31 «Підзвітність Службі безпеки України». Раніше відповідно до цієї статті Голова СБУ мав регулярно інформувати ВР України, Президію ВР і Комісію ВР з питань національної безпеки і оборони про діяльність СБУ, стан державної безпеки, дотримання чинного законодавства, забезпечення прав і свобод людини та з інших питань. СБУ також зобов’язана відповідати на запити постійних і тимчасових комісій ВР і народних депутатів України в порядку, встановленому законодавством. У редакції Закону №2592-VI профільний комітет ВРУ взагалі не згадується, і стаття 31 виглядає тепер таким чином:

«Постійний контроль за діяльністю Служби безпеки України, дотриманням нею законодавства здійснюється Верховною Радою України.

Голова Служби безпеки України щорічно подає Верховній Раді України звіт про діяльність Служби безпеки України.».

Таким чином, Закон №2592-VI від 7 жовтня 2010 року фактично ліквідував парламентський контроль за діяльністю СБУ, який і без того був зовсім слабким. Щорічні звіти СБУ або хоча б відкрита інформація з цих звітів, наскільки нам відомо, не публікується, нічого невідомо про діяльність спеціально призначених Президентом для контролю за діяльністю СБУ посадових осіб, так само як і невідомо Положення, що визначає їх повноваження та правові гарантії їх діяльності. Представляється безсумнівним, що СБУ діє практично безконтрольно або, принаймні, про цей контроль громадськості нічого не відомо.

Як це не дивно, після Революції гідності зміни до закону про СБУ не вносилися. Отже, СБУ досі діє за законом, переробленим в 2010 році для режиму Януковича, і все вищесказане прямо її стосується. Не були також ліквідовані недоліки Закону про СБУ, про які ми неодноразово писали і внаслідок яких деякі дії працівників СБУ є незаконними. Йдеться про наступні порушення.

1. Хоча до обов’язків СБУ відносяться виявлення, припинення, розкриття і розслідування злочинів, що входять до компетенції СБУ, проведення дізнання та слідства у цих справах, розшук осіб, які переховуються у зв’язку із вчиненням зазначених злочинів (п.3 ст.24), у Законі ніде не говориться про право на затримання і арешт підозрюваних та обвинувачених. У Законі «Про Національну поліцію», як і в Законі «Про міліцію», що діяв до 7 листопада 2015 року, це право регламентовано дуже докладно. У Законі про СБУ немає відсилання ні до Закону «Про міліцію» (як це зроблено щодо порядку зберігання, носіння, використання та застосування зброї та інших спецзасобів), ні до будь-яких інших законодавчих актів. Проте, оскільки і затримання, і арешт використовуються Службою безпеки дуже широко, вони, ймовірно, регламентуються в закритих відомчих інструкціях. Але відповідно до статті 57 Конституції «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними». Відсутність регламентації затримання та арешту у відкритому парламентському акті є порушенням принципів права і може привести до повної безконтрольності дій СБУ.

2. П.5 ст.25 Закону давав СБУ право мати слідчі ізолятори для утримання осіб, взятих під варту та затриманих органами СБУ. Проте Законом України від 06.02.2003 р. № 488-IV цей пункт виключений. Тому існуючі слідчі ізолятори СБУ функціонують незаконно.

Як відомо, в Києві слідчий ізолятор СБУ знаходився за адресою Аскольдів пров. 3б. У 2009 році в ньому був проведений повний капітальний ремонт, після чого він відповідає всім європейським стандартам. В установі утримуються особи, слідство у відношенні яких проводиться СБУ та Генеральною прокуратурою, особи затримані органами СБУ до їх відправлення в Лук’янівське СІЗО. Фактично ця установа відіграє роль ізолятора тимчасового тримання, але деякі заарештовані судом підслідні утримуються саме в цій установі, а не в Лук’янівському СІЗО.

Відсутність регулювання затримання, арешту та утримання під вартою в СІЗО СБУ є наслідком подвійної природи Служби безпеки, коли вона поєднує функції спецслужби і правоохоронного органу, і приводить до незаконних дій в цій сфері.

3. П.1 статті 25 «Права Служби безпеки України» надає її органам і співробітникам право «вимагати від громадян та посадових осіб припинення правопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню повноважень Служби безпеки України, перевіряти у зв’язку з цим документи, які посвідчують їх особу, а також проводити огляд осіб, їх речей і транспортних засобів, якщо є загроза втечі підозрюваного або знищення чи приховання речових доказів злочинної діяльності». Проте нічого не говориться про надання співробітниками СБУ цим особам доказів згаданої загрози, у зв’язку з якою проводяться подібні дії. Не передбачено навіть звичайне пред’явлення посвідчення співробітника СБУ, який проводить огляд. При цьому ст.36 Закону вимагає обов’язковості виконання громадянами і посадовими особами законних вимог співробітника СБУ, а непокора або опір законним вимогам тягне за собою відповідальність, передбачену законодавством.

4. Закон дає співробітникам СБУ право не виконувати положення, накази, розпорядження, інструкції, вказівки Центрального управління СБУ (ст.10), якщо в них містяться антиконституційні обмеження прав і свобод громадян або не передбачені законодавством додаткові повноваження органів і співробітників СБУ. При цьому відповідно до ст.35 співробітники СБУ самостійно приймають рішення в межах своїх повноважень і повинні відмовитися від виконання будь-яких наказів, розпоряджень або вказівок, які суперечать чинному законодавству. За протиправні дії або бездіяльність вони несуть дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність. Виконання зазначених положень Закону видається проблематичним, оскільки СБУ – воєнізована організація, яка передбачає підпорядкованість наказам вищого чину, і в першій частині тієї ж ст.10 йдеться про обов’язковість їх виконання.

2. Порушення прав людини з боку сбу в 2014-2016&Nbsp;рр.

2.1. Порушення під час затримання, арешту та утримання під вартою

Із звернень, що надійшли до правозахисних організацій та Уповноваженого з прав людини, можна побачити, що співробітники СБУ (це стосується також органів прокуратури, органів внутрішніх справ, а в 2016 році – Національної поліції) стали широко застосовувати практику затримування осіб без ухвали слідчого судді саме у випадках, які не передбачені статтею 208 КПК України. Наприклад, особи, про яких йшла мова у зверненнях та які були затримані без ухвали слідчого судді, підозрювались у скоєнні злочинів, що були вчинені ними за декілька місяців або навіть за декілька років до їх затримання. Іншими словами, відповідно до чинного КПК України у таких випадках затримання осіб мало бути здійснено у загальному порядку, тобто за попереднім дозволом слідчого судді, а не в порядку, передбаченому статтею 208 КПК України.

Систематичним і масовим є порушення співробітниками СБУ права на правову допомогу, яке гарантується статтею 59 Конституції і регулюється статтею 213 КПК. За ч.4 цієї статті службова особа, що здійснила затримання, зобов’язана негайно повідомити про це орган (установу), уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги. У кращому випадку це повідомлення відкладається. Якщо ж для надання правової допомоги був запрошений адвокат не з Центру безоплатної правової допомоги, то його просто не допускають до затриманого, з чим постійно стикаються адвокати ХПГ.

СБУ постійно здійснює повторні екстрадиційні арешти осіб, яких звільнили суди. Частина 13 статті 584 КПК проголошує: «Звільнення особи з-під екстрадиційного арешту слідчим суддею не перешкоджає повторному його застосуванню з метою фактичної передачі особи іноземній державі на виконання рішення про видачу, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.» Отже, повторний арешт відповідає КПК тільки за умови, якщо звільнення було здійснене за рішенням слідчого судді. Проте СБУ затримує і звільнених судами та апеляційними судами, хоча рішення останніх оскарженню не підлягають. Взагалі кажучи, повторні арешти порушують статтю 5 Європейської конвенції і є неприпустимими.

Цілком незаконними є затримання, що здійснює СБУ для обміну на військовополонених та цивільних заручників, яких утримують під вартою в самопроголошених ДНР та ЛНР. Відомості про обмін – мізерні й уривчасті. Він відбувається в умовах таємності, не регулюється жодними правовими процедурами. Із заяв і розповідей рідних тих, кого обмінюють, й тих, хто був обмінений і погоджується надати інформацію про це, можна скласти таку картину.

СБУ формує так званий «обмінний фонд» (дуже огидний термін!): шукає людей, які причетні до скоєння злочинів, пов’язаних з сепаратизмом, державною зрадою, тероризмом та інших, які є в підслідності СБУ, затримує їх і пропонує обмін на полонених в ЛНР та ДНР замість кримінального переслідування та великих строків покарання. У затриманих немає вибору, і вони погоджуються на обмін. Тоді складається угода зі слідством, кримінальне провадження закривають, людей звільняють з-під варти, але їх вже чекають співробітники СБУ, саджають в машину і вивозять в невідоме місце, де вони перебувають до здійснення обміну без комунікації із зовнішнім світом.

Іноді СБУ пропонує обмін вже після завершення слідства під час суду. В цих випадках суддя виносить рішення, не закінчуючи судового процесу – декілька років з відстрочкою виконання вироку, людина звільняється в залі суду, і її так само співробітники СБУ вивозять в невідоме місце, де тримають incommunicado. Були випадки, коли затримували для обміну вже після закінчення судового процесу і винесення вироку (найчастіше вироки не пов’язані з позбавленням волі). Стверджують, що відмовитися від цієї пропозиції неможливо.

Зауважимо, що вина тих, кого обмінюють, часто не доведена слідством і не встановлена судом. У тих випадках, про які у нас є відомості, часто пред’явлена підозра є сумнівною чи необґрунтованою.

Ще слід згадати, що колишній начальник Головного слідчого управління СБУ Василь Вовк прямо визнав в інтерв’ю існування практики формування «обмінного фонду», але за його словами громадяни йдуть туди добровільно: «Ми на їх прохання вміщуємо їх до перевалочного пункту для обміну». Важко повірити в таку добру волю.

Оскільки зазвичай обмінюють одного нашого полоненого на 2 або 3, або навіть більше «сепаратистів» чи «терористів», а звільнено таким чином за офіційними даними 3082 полонених, то йдеться про приблизно 6-8 тисяч людей, які опинилися в т.зв. ДНР або ЛНР в результаті обміну. Як cклалася подальша їх доля – сказати важко. Левова більшість з них мали постійне місце проживання на контрольованій території, тобто вони не мають в новому місці перебування ані житла, ані роботи. Повернутися назад вони не ризикують, бо бояться потрапити під нове переслідування чи обмін (стверджують, що були й такі випадки, коли одну і ту ж саму людину обмінювали двічі).

Нагадаємо, що Україна в червні 2015 року приєдналася до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень і зобов’язана дотримуватися усіх її норм. За статтею 2 цієї Конвенції «насильницьким зникненням уважається арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону». За міжнародним правом насильницьке зникнення є злочином, а за певних обставин навіть злочином проти людяності. Змушені констатувати, що Служба безпеки України здійснює насильницькі зникнення вже протягом довгого періоду. Доречно ще навести таку цитату з Конвенції: «Жодні виключні обставини, якими б вони не були, чи то стан війни або загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи інший надзвичайний стан, не можуть слугувати виправданням насильницького зникнення» (ч.2 статті 1).

Де саме перебувають заарештовані під час проведення Службою безпеки слідства до закриття кримінального провадження чи вироку суду та після повторного затримання до здійснення обміну – незрозуміло. Два офіційно відомих сектора забезпечення слідства в Києві та Харкові вочевидь не можуть вмістити таку кількість людей. На етапі розслідування частина заарештованих могла знаходитися в СІЗО, але офіційна статистика Державної пенітенціарної служби не показує суттєвого збільшення утриманих в СІЗО: на 1 січня 2016 року в них додалося 580 в’язнів порівняльно з 1 січня 2015 року. На нашу думку, це збільшення скоріше є наслідком зростання злочинності. Отже, питання, де СБУ утримувала громадян України під час слідства та очікування обміну на полонених, залишається поки що без ясної та вичерпної відповіді. Окремі свідчення та звіти міжнародних організацій вказують на камери в управліннях СБУ східних міст України

Так, місія Управління Верховного Комісара ООН з прав людини у своїй 14-й доповіді за період з лютого по травень 2016 року повідомляла, що станом на березень 2016 року їй були відомі імена 15 чоловіків та однієї жінки, які утримувались у Харківському обласному управлінні СБУ. Список з 26 таємно утримуваних під вартою передали українським державним органам правозахисники з Human Rights Watch та Amnesty International, і більшість фігурантів цього списку були звільнені протягом двох тижнів. Приклади насильницьких зникнень та утримання під вартою наводяться в останній, 16-й доповіді місії Управління Верховного Комісара ООН з прав людини щодо ситуації з правами людини в Україні за період 16 серпня – 15 листопада 2016 року (п.п. 33, 34, 35). Там йдеться про утримання людей, викрадених після рішення суду про звільнення, в Маріупольському та Харківському обласних управліннях СБУ та приватних квартирах. Слід сказати, що СБУ постійно спростовує такі твердження.

Ці обставини призвели до заяв західних експертів, правозахисників та журналістів про «таємні тюрми СБУ». Саме відмова СБУ показати делегації підкомітету ООН із запобігання катуванням свої місця утримання під вартою в травні цього року призвела до припинення візиту. Візит був поновлений в вересні, делегації показали названі вище сектори забезпечення слідства, але ж це не дає відповідь на запитання про місцеперебування заарештованих.

Таємність процесу обміну, відсутність громадського контролю за ним може мати наслідком розповсюдження неправдивої інформації про цей процес, яку неможливо буде спростувати внаслідок таємності.

Ми розуміємо, що СБУ змушена займатися обміном для звільнення полонених, але виправдати таку процедуру жодним чином не можемо. Усе, що відбувається з обміном полонених, абсолютно поза межами права, це огидний механізм тиску та політичного торгу з боку керівництва Російської Федерації. Використання долі полонених в політичних цілях можна кваліфікувати як заручництво, що відповідно до міжнародного гуманітарного права є воєнним злочином. Отже, всі хто бере участь у таких переговорах і гарантує виконання таких домовленостей, можуть розглядатися, як об’єкти переслідування Міжнародним кримінальним судом.

2.2. Порушення під час розслідування

В СБУ катують підслідних з метою зізнання у скоєнні злочину та співпраці зі слідством, раніше в незалежній Україні такі явища в практиці СБУ нами майже не спостерігалися (відомий випадка катування до смерті Юрія Мозоли в слідчому ізоляторі Львовського СБУ в 1996 р.). У 2014-2016 роках скарг до правозахисних організацій на катування в СБУ доволі багато. Про катування в СБУ неодноразово заявляла й парламентський Уповноважений з прав людини Валерія Лутковська. В останній щорічній доповіді Уповноваженого відзначалося, що найбільше скарг на катування саме в СБУ – 39% від загальної кількості скарг на катування. СБУ була суб’єктом порушення прав людини в зоні АТО у 49% заяв до Уповноваженого в 2015 році – про насильницькі зникнення, незаконні затримання та викрадення, катування, порушення права на правову допомогу, утримання під вартою в нелюдських умовах у місцях, не передбачених для цього.

21 липня була оприлюднена нова доповідь Amnesty International та Human Rights Watch «Тебе не існує. Свавільні затримання, насильницькі зникнення та тортури на сході України», що базується на даних 40 інтерв’ю з жертвами насильства, членами їхніх сімей, свідками, адвокатами жертв, зустрічами з офіційними та неофіційними групами й даних з інших джерел. Поважні міжнародні організації описують дев’ять випадків катування та незаконного тривалого тримання українською владою цивільних осіб під вартою, включно з насильницькими зникненнями, в неофіційних місцях тримання, та дев’ять випадків катування та незаконного тривалого тримання цивільних осіб під вартою бойовиками самопроголошених ДНР та ЛНР. Більшість описаних випадків були в 2015 та першій половині 2016 років.

Спостерігалися ситуації, коли СБУ до вже відомого фігуранта якоїсь справи додають декілька людей з його близького оточення, щоб створити видимість групи. Тоді можна говорити про вчинення злочину організованою злочинною групою за попередньою змовою – і вимагати більш важкого покарання. Іноді так вчиняють, не маючи абсолютно ніяких підстав для того, щоб звинувачувати інших людей, які винні тільки тому, що опинилися поруч.

Характерний приклад – справа Олега Мужчиля (Лісника), застріленого під час затримання «Альфою» 10 грудня 2015 року. Схоже на те, що СБУ вирішило зробити з Лісника терориста та диверсанта, який працював на російські спецслужби, і приліпило до його справи трьох громадян Росії – Анастасію Лєонову, Ольгу Шевельову та Павла Пятакова. При цьому Лєонова навіть не була знайомою з Мужчилем, а щодо Шевельова та Пятакова ось вже рік слідство не може навести жодного доказу їхньої вини. До організованої злочинної групи також зараховане подружжя Олени та Валерія Кукель, у квартирі яких вночі затримували Мужчиля і які не мали, взагалі кажучи, ніякого стосунку до його бурхливої діяльності. Шостий член ОЗГ – харків’янин В., у якого під час затримання вилучили великий арсенал зброї і боєприпасів. Слід зауважити, що суд звільнив Анастасію Лєонову та Олену Кукель з-під варти.

Викликає багато запитань боротьба з сепаратизмом, яку веде СБУ. Так, є всі підстави говорити про порушення права на свободу та особисту недоторканність у великій кількості справ, коли до обвинувачених в сепаратизмі за статтею 110 КК України, які не становили суспільної небезпеки і чиї дії не мали тяжких наслідків, застосовували запобіжний захід у вигляді утримання під вартою в СІЗО. Це, наприклад, справа журналіста Руслана Коцаби (1 рік 5 місяців в СІЗО), яку ми вже неодноразово коментували. Коцаба виправданий судом 1-ї інстанції за обвинуваченням в державній зраді (ч.1 статті 111 КК) і апеляційним судом за обвинуваченням у перешкоджанні законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань (ч.1 статті 1141 КК). Прокуратура оскаржила рішення апеляційного суду, і справа буде розглядатися в касаційній інстанції. Інший характерний приклад – обвинувачення за ч.2 статті 110 та ч.1 статті 263 депутата Красноградської районної ради Харківської області Юрія Абакумова в розмовах з представниками «ЛНР» по телефону, які інтерпретувалися як обіцянка сприяння луганської ДРГ. Абакумов провів в СІЗО 1 рік, виправданий і судом першої інстанції, і апеляційним судом. При цьому вкрай дивно виглядали 1 патрон і 1 граната, що зберігалися в білизні за наявності збройової шафи. Можна навести й багато інших прикладів кримінального переслідування за висловлення сепаратистських поглядів в Інтернеті, розповсюдження сепаратистських видань та листівок із застосуванням утримання під вартою в СІЗО як запобіжного заходу.

Водночас СБУ взагалі не знайшла ознак злочину в діях двох офіцерів з керівного складу установи виконання покарань №70, які розповсюджували газету «Новороссия» серед засуджених. Хоча розповсюдження газет антиукраїнського змісту на території установи закритого типу її керівниками є вочевидь неприпустимим і мало би отримати правову оцінку.

З погляду Європейського суду з прав людини ключовим фактором при оцінці тої чи іншої сепаратистської дії є відповідь на питання – закликав обвинувачений до застосування насильства чи не закликав. У разі наявності призову до насильства і бойових дій чи терактів – обмеження свободи вираження поглядів у вигляді кримінального переслідування не може вважатися порушенням прав людини. У той же час іменування уряду «хунтою», підтримка або участь в референдумах (у тому числі невизнаних) або навіть підтримка оголошених поза законом самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» або т.зв. «Новоросії», не пов’язана при цьому з прямими закликами до насильства або підтримкою бойових дій даних формувань, може бути визнано порушенням свободи вираження поглядів, якщо такі думки переслідуються в кримінальному порядку.

2.3. Порушення у питаннях екстрадиції, видворення та повернення іноземців та осіб без громадянства

Проблеми надання притулку та додаткового захисту іноземцям загострилися в Україні останніми роками. Державна прикордонна служба намагається не впускати шукачів притулку на нашу територію, а Державна міграційна служба часто відмовляє їм в оформленні документів для отримання статусу біженця, а якщо приймає документи, то в більшості випадків відмовляє в наданні статусу. СБУ, коли чує претензії до себе щодо цих відмов, завжди відповідає, що ці питання поза межами її компетенції. Насправді ж прикордонники часто радяться з СБУ у неясних питаннях відносно перетину кордону, а міграційна служба зобов’язана передати документи кожного заявника в СБУ для проведення спеціальної перевірки та отримання висновку, який майже завжди є негативним.

Така ж ситуація з екстрадицією, рішення про яку ухвалюється Генеральною прокуратурою або Міністерством юстиції, примусовим видворенням та примусовим поверненням. Без висновків СБУ тут не обходиться, а всі дії виконуються її руками. Саме СБУ здійснює екстрадиційні арешти, саме вона вчиняє такі незаконні дії відносно мігрантів, як викрадення, катування, незаконне повернення або видача. При цьому, проводячи спеціальні перевірки, СБУ не перевіряє ризики загрози для життя та катувань в країні походження, а також ймовірність політичних переслідувань. Особливо вражає її небажання бачити ці загрози для вихідців з Чечні, Інгушетії, Дагестану, яким явно загрожують політичні переслідування та катування у зв’язку із антиекстремістським законодавством та переслідуванням салафітів.

Особливу тривогу викликає ставлення СБУ та інших державних органів до вихідців з країн СНД, зокрема Росії, які брали участь у Революції гідності, воєнних діях на сході в українських добровольчих батальйонах або допомагали українським воєнним частинам як волонтери. СБУ немовби не розуміє загрози політичних переслідувань громадян Росії в РФ і взагалі не бере до уваги принцип неповернення. Хоча, здавалося б, в Службі мали би розуміти неможливість повернення будь-яких втікачів від путінського режиму до РФ: вже саме намагання отримати притулок в Україні буде тягнути за собою політичні репресії у випадку повернення до Росії.

Ось декілька характерних прикладів.

Громадянин РФ Я. брав участь у бойових діях в зоні АТО у складі одного з добровольчих батальйонів. Російський паспорт втрачений. Коли він звернувся до міграційної служби в пошуках притулку, там його послали до РФ (!) поновлювати паспорт. Громадянину Узбекистану Р., який воював на сході, був поранений, міграційна служба відмовила навіть в наданні посвідки про тимчасове перебування в Україні.

Володимир Радюк, громадянин РФ, колишній військовий, мешканець Омску, під примусом ФСБ був змушений в травні 2014 р. поїхати на військову перепідготовку в Ростовській області. Після того його послали воювати проти України. Він зі зброєю в руках здався в полон на одному з блок-постів. Звідти його передали до СБУ, де проти нього завели кримінальну справу. Йому тричі пропонували обмін, але він обрав українську тюрму замість життя в ОРДЛО. Отримав три роки позбавлення волі за участь у діяльності незаконних збройних формувань та незаконне володіння зброєю, відбуває покарання в Копиченській виправній колонії в Тернопільській області. Тут він детально розповів свою історію місцевим правозахисникам, які написали про нього. За їх сприяння він дав інтерв’ю Громадському телебаченню. Радюк подав заяву до міграційної служби про отримання притулку, але йому відмовили навіть в оформленні документів. Цю відмову Радюк оскаржує в суді. Тим часом з РФ прийшов запит на екстрадицію з РФ, і міністр юстиції Павло Петренко видав наказ про його видачу до РФ. Радюк оскаржив цей наказ в суді, і суд постановив відкласти екстрадицію до завершення процедури отримання притулку. А в середині грудня до нього в колонію приїхали офіцер СБУ і російський військовий (мабуть, офіцер ФСБ?) вмовляти його погодитись на обмін в самопроголошену ДНР. Радюк категорично відмовився, проте росіянин пообіцяв йому, що через Київ його обміняють примусово. Знаходження в процедурі отримання статусу біженця, рішення суду про скасування наказу про видачу до закінчення цієї процедури, схоже, спецслужби враховувати не збираються. Проте навіть за відмови в наданні статусу біженця Радюка не можна екстрадувати до РФ! Його там вважатимуть зрадником, на нього там чекають жорстокі катування та політичні переслідування. Такі дії українських органів влади є грубим порушенням міжнародного стандарту прав людини – фундаментального принципу неповернення: не можна екстрадувати шукача притулку в країну походження, де на нього чекають катування та політичні переслідування. Невже наша держава готова віддавати на муки біженців з Росії, які тим паче відмовилися воювати проти України?

Амінат Бабаєва була затримана 9 вересня цього року прикордонниками на пункту перетину кордону в аеропорту «Харків», хоча жодних законних підстав для затримання не було. Вона була депортована з Туреччини у зв’язку з тим, що її колишній чоловік підозрювався в участі у військових діях в Сирії на боці ІДІЛ. Аміна стверджувала, що вже два роки не бачила свого колишнього чоловіка. В Стамбулі вона викладала дітям арабську мову та Коран. Її друзі звернулися до ХПГ з проханням про правову допомогу, але адвоката ХПГ до Бабаєвої в порушення закону не допустили. Співробітники СБУ, які приїхали до аеропорту, вмовляли Бабаєву погодитися на повернення до Росії, потім до Білорусі. Після втручання керівництва МВС Бабаєву впустили до країни. Вона поселилася в готелі і в понеділок 12 вересня звернулася до Харківського регіонального відділення міграційної служби для подання заяви про отримання притулку. Її протримали ще годину після закінчення робочого дня, після чого невідомі люди викрали її: примусили сісти в машину та увезли. В одному з цих чоловіків Аміна впізнала співробітника СБУ Артура, який розмовляв з нею в аеропорту. Артур забрав в неї планшет і не повернув. Бабаєву привезли до пункту перетину кордону з Росією «Гоптівка» і передали російським прикордонникам. Її речі залишилися в готелі. На сайті СБУ було опубліковане повідомлення, що у зв’язку з підозрою в тероризмі щодо Бабаєвої було застосоване примусове повернення, і вона добровільно перетнула кордон України з РФ.

2.4. Боротьба з «пенсійним туризмом»

Наприкінці лютого 2016 року СБУ розіслала мерам міст листа зі списками вимушених переселенців, в якому просить розглянути питання про призупинення пенсійного забезпечення та соціальних виплат особам, вказаним у списках, до підтвердження фактичного проживання і тимчасовим місцем проживання, вказаною в заяві переселенця. Причина – вони не мешкають в тих місцевостях, де зареєстровані як ВПО, а перебувають на непідконтрольній території. СБУ спільно з Держприкордонслужбою визначили, що ці особи були на непідконтрольних територіях під час оформлення довідки переселенця, оскільки в базі даних немає перепусток на в’їзд з неконтрольованої території.

Загалом в списках, розісланих СБУ, було приблизно 500 тисяч ВПО.

Апріорі ясно, що СБУ могла помилитися відносно тих, хто переїхав і зареєструвався як вимушений переселенець до 21 січня 2015 року, коли була введена система електронних перепусток. Крім того, багато паперових списків переселенців, які велися до введення електронної пропускної системи були загублені, і дані з цих списків не потрапили до бази даних

В результаті велика кількість переселенців були змушені вистояти гігантські черги до районних управлінь територіального захисту населення, щоб підтвердити, що вони мешкають за тими адресами, за якими реєструвались, і повернути собі пенсії та соціальні виплати. А всі ті, хто зареєструвався як вимушені переселенці і повернулися після цього з якихось причин додому на непідконтрольну територію, були позбавлені своїх пенсій та соціальних виплат.

СБУ цинічно звітувала, що проведена нею спецоперація дозволила зекономити бюджету 3.9 млрд. грн., які мали піти на виплату пенсій мешканцям непідконтрольних територій. Проте держава зобов’язана виплачувати зароблені пенсії своїми громадянам незалежно від місця проживання. Ці дії СБУ є чистісінькою дискримінацією вимушених переселенців, які є пенсіонерами.

3. Рекомендації

1. Змінити закони про СБУ, передбачивши:

– запровадження засад парламентського контролю за формуванням керівництва СБУ та її діяльністю;

– запровадження річних звітів про діяльність СБУ в парламентському комітеті з питань національної безпеки та оборони з публікацією відкритої частини цих звітів;

– позбавлення СБУ повноважень щодо дізнання, слідства та інших правоохоронних повноважень;

– запровадження принципу свободи інформації «засекречується інформація, а не документ»;

– уведення публічного річного звіту про знеособлену інформацію щодо використання прослуховування телефонів оперативними підрозділами правоохоронних органів: кількість подань на прослуховування телефонів, кількість наданих дозволів, кількість переданих до суду обвинувальних висновків, складених з використанням таких даних, кількість вироків, винесених судами у таких справах – для кожного оперативного підрозділу окремо.

2. Підготувати зміни та доповнення до КПК України, Закону «Про загальну структуру і чисельність Служби безпеки України», Закону «Про засади запобігання і протидії корупції» та інші з метою передачі правоохоронних повноважень від СБУ до інших правоохоронних органів.

3. Запровадити практику надання за інформаційними запитами відкритої частини документів, які містять відомості, що складають державну таємницю.

4. Розробити перелік відомостей щодо обміну полоненими, які мають бути відкритими для доступу, і форми громадського контролю (парламентського та позапарламентського) за процесом обміну. Перелік відомостей має включати адреси тимчасового перебування людей, які чекають на обмін.

Прокоментувати:

Переконайтеся, що ви вводите інформацію, де це зазначено (*) . HTML-код не допускається.

ufpdcclapkhpgugsplDOCUSPACEРесурсний центр ГУРТМережа правового розвитку